Здається, після 24 лютого не залишилося жодного бізнесу, який би не займався волонтерством та не допомагав країні. Але за кожним бізнесом стоять люди. Щоб дізнатися, як вони живуть, про що думають, перед якими викликами нової реальності опинилися, ми поговорили з Мілою Бараєвою.
В інтерв’ю OREST Міла, інфлюенсерка, власниця шоуруму українських брендів ONE:ONE та двох G.bar у Львові розповідає про волонтерство, досвід ведення бізнесу під час війни, хейт в соцмережах та суперздібності, які відкрила в собі за цей час.
Міла, вже пройшло понад три місяці війни та життя в новій реальності, якими вони були для вас?
Дуже різними. Від повного занурення в події до спроб абстрагування. Від мотивації постійно щось робити до депресії та лежання в ліжку. Від цілодобового волонтерства до цілодобової ролі мами. Мене кидало, як і всіх.
Зараз у мене класний стан, я багато працюю, і робота приносить мені задоволення. Я продуктивна, більше знаходжуся в реальності, усвідомлюю зміни та вчуся до них пристосовуватися. Багато часу приділяю також роботі над ментальним розвитком, відчуваю можливості для психологічного росту в обставинах, в яких ми опинились. При цьому гарно балансую і з материнством, і з волонтерством, але не впадаю в крайнощі.
Здається, що зараз більшість українців перекваліфікувалася у волонтерів чи вступили в ряди ТрО. Ви також займаєтесь волонтерством, як вам у новій ролі, з якими складнощами стикаєтеся?
Тільки за перші два тижні волонтерства ми з командою зібрали понад мільйон гривень і возили своїми силами військове екіпірування з-за кордону. Зараз вже важко порахувати точну суму, яку ми зібрали. Думаю, це близько 2 000 000 грн, поки ми працювали командно. Пізніше всі розділились на точкові цілі, після чого я особисто зібрала ще близько мільйону.
Одного разу ми з подругою незаплановано сіли в величезний бус і поїхали вночі в Словаччину. Незаплановано, бо нам мали привезти все в Україну волонтери, але не змогли, а ми не розгубились і поїхали самі. Від самого початку війни я обрала галузь військового екіпірування та була сконцентрована на ній увесь час. Я вивчила всі можливі тактичні елементи екіпірування, вмію замовити онлайн на європейських сайтах класні речі. Хлопці зі львівського волонтерського штабу завжди хвалять мене, що привожу класне.
Також я зробила безкоштовної реклами в Instagram на суму близько 150 000 грн. Постійно тримаю оборону на інформаційному фронті, при цьому також відчуваю однією зі своїх місій не нагнітати контентом, а навпаки, транслювати продовження життя і бачення можливостей.
Окрім поїздок за кордон по волонтерських справах ви продовжуєте займатися бізнесом. Коли вирішили відкрити під час війни два G.bar та шоурум ONE:ONE, яка реакція була у команди та аудиторії?
У команді одноголосне «так», всі хотіли працювати, бо сидіти вдома й нічого не робити, а тільки читати новини, насправді значно важче. Працівники, котрі виїхали за кордон, теж вже починають повертатися. А от в Instagram в перший день після оголошення відкриття отримали порцію хейту: «не на часі ваші манікюри й шмотки». Та я це трактую як звичайну поверхневість мислення та відсутність розуміння важливості функціонування економіки країни під час війни. На утримання одного військового потрібно в середньому 12 працюючих цивільних, і без роботи людей в тилу не буде за що воювати. Та моя мотивація першочергово була навіть просто про те, щоб дати можливість моїм дівчатам працювати й заробляти, а вже далі усі глобальніші речі.
Що найважче виявилося у досвіді ведення бізнесу під час війни? Всі ми проживаємо подібне вперше в масштабах цілої країни, тому викликів, складнощів та помилок неможливо уникнути.
Найважливіше — це рішучість і внутрішня впевненість. Коли це є, то нестерпно важко не буде, якщо маєш досвід і знання. Особисто я в силу семирічного досвіду підприємницької діяльності та ще більше років надбання бізнес-освіти прожила вже не одну кризу та маю імунітет. Звісно, війна — це значно гірше за попередній досвід, але він був ніби тренувальним, для того, щоб не розвалитись зараз, а встояти.
Ви ще й сертифікований коуч, це якось допомагало особисто вам в такий складний період?
Я сертифікований гештальт-коуч, це важлива примітка. Саме зараз проходжу третій модуль програми гештальт-терапевта та очікую навчання в університеті Фройда в Відні, яке починається в червні.
Психологія та коучинг змінили моє життя три з половиною роки тому та допомагають абсолютно у всіх життєвих обставинах. Поєдную це зі знаннями та досвідом у бізнесі й допомагаю тим, хто потребує зараз подібного консультування. Планую більше експертно розвивати себе як особистість саме поєднуючи бізнес і психологію та гештальт-коучинг.
В чому знаходите точку опори та сили боротися та працювати далі?
Насправді це просто про бажання жити. Не заради когось чи чогось, а заради себе. Я хочу відчувати життя, а воно дуже відрізняється від існування.
Сенсу життя, як якоїсь глобальної ідеї, не існує. Він і є у тому, щоб жити та відчувати себе живим. А для цього потрібне проходження криз, прогреси, трансформації. Я б не радила обмежувати себе рамками та пошуками одного сенсу назавжди, потрібно бачити, який насправді навколо цікавий світ.
Які позитивні та негативні моменти підсвітила війна. У будь-чому — бізнесі, дружбі, стосунках, суспільстві?
Це питання на десять сторінок відповіді (посміхається). Якщо коротко, у всіх галузях підсвітила як позитивні, так і негативні моменти. У бізнесі нічого нового, все те саме, що було підсвічено у пандемію, багато чого ми вдосконалили ще тоді. Зараз вилізло лиш те, що ми так і не допрацювали, зараз цим займаємось.
Стосунки у мене доволі нові, ми з нареченим дев’ять місяців разом, а заручились ми на п’ятий місяць стосунків, за 10 днів до війни. Тому для нас ці обставини — випробування. Тим більше у мене є дитина від першого шлюбу, і на війні цивільні жінки з дітьми в першу чергу стали мамами, а далі все інше. Та я відчуваю, що ми проходимо випробування класно, хоч і нелегко, і наші стосунки лише міцнішають.
В дружбі все без змін, моє найближче коло людей вже давно відібране й перевірене роками, всі мої люди так і залишились моїми, ніяких розчарувань не відчула.
Про суспільство — важко. Як багато крутого й об’єднуючого, так і багато негативного, що особливо відчувають на собі публічні люди. І хоч я, маючи непогане розуміння роботи психіки, можу пояснити причини та наслідки такої поведінки, але в першу чергу я людина, яка теж має емоції, буває нестабільною, і не є бездоганною. Та виділяти варто позитив, звісно, мене вражає, як українці об’єдналися, які ми все ж таки войовничі за «своє», які сміливі та сильні, відчуваю велику гордість за свою приналежність.
Які суперздібності відкрили в собі за цей час?
Любов до цілодобового материнства й домогосподарства (сміється). Знаю, звучить смішно. Я чомусь вперше в житті почала отримувати задоволення від прибирання вдома, з радістю проводжу багато часу з сином. В той час, коли моє нормальне життя у Львові було оточене помічниками, нянею, особистим асистентом, а зараз всі ці ролі виконую я.
Що можете порадити людям, які хочуть допомагати, але не мають фінансової змоги. Як ще зараз можна бути корисним країні?
Прагнення волонтерити було важливо втілювати перші тижні. Поки великі організації, фонди та штаби налагоджували зв'язки, логістику, документи, а всі підприємства були закриті. На сьогодні найкраще, що може зробити цивільний українець на умовно безпечній території, — це працювати. Забезпечити себе та свою родину, заплатити податки, відкласти щось собі та задонатити.
Наступне — це підвищувати рівень свідомості щодо важливості самоідентифікації себе як українця, тобто розмовляти українською, вчити історію, знаходити в цій культурі те, що запалює саме тебе. І якщо вже ці галузі життя присутні, і є ще вільний час, тоді вже можна звертатись в штаби та пропонувати свою допомогу. Коли дійсно хочеться волонтерити з істинного бажання, а не з почуття провини чи нав'язування, то варіанти знайдуться.
